Одного разу в Країні Форм жило собі Глиняне Горнятко. Воно щодня служило людям: приймало гарячу воду, тримало в собі чай, і ніколи не скаржилось. Але в його серці була мрія — стати Пончиком.
— Ти що, — сміялися сусіди-Тарілки, — у тебе ж ручка, а не дірка посередині!
Та Горнятко не здавалося. Воно звернулося до Старого Тополога, що жив у горах, і розповіло про свою мрію. Старий уважно подивився на нього, покрутив у руках і сказав:
— Дитино, ти вже пончик.
— Як це?
— Твоє тіло має одну дірку — ручку. І це головне. Бо в світі Топології неважливо, наскільки ти вигнутий чи стиснутий. Важливо, скільки отворів ти несеш у собі. І в цьому сенсі ти — та сама форма, що й пончик.
Горнятко не повірило.
Старий узяв глину, розтягнув, стиснув, змінив контур — але лишив дірку. Вийшла фігура, схожа на пончик. Потім знову перетворив її на горнятко. Отвір залишився.
— Розумієш? Форми змінні. Але сутність — дірка — залишається. Твоя стійкість — не в зовнішності, а в ядрі.
З того дня Горнятко більше не сумувало. Воно знало, що гнучкість — не зрада собі. А спосіб бути собою в будь-якій формі.