Огидний вереск, п’яний лай,
Пекельний сморід – люди ниці!
О насолода, насолода! –
З розмаху кожному – по пиці!

І

Титани на Зевеса розізлились…
Не Бріярей із Енкеладом гори
На гори навертали да казились,
Що він пороздавав богам престоли
В імперії надоблачній, а музам
Звелів сим велетням, мов карапузам,
Недоросткам людським, невдахам,
Казати “від коша геть!” бідолахам.

* * *

Зорі, очі весняної ночі!
Зорі, темряви погляди ясні!
То лагідні, як очі дівочі,
То палкії, мов світла прекрасні.

Що п’ять верстов — то й коршомка,
Нічого й лічити,
Бо п’ять верстов як проїдеш,
Треба й відпочити.

Душа моя мені чужою стала,
А мисль моя мені бідою стала.
Не вславиться могутністю халіф.
Чия країна вся — золою стала.

Великеє місто. Будинки високі,
Людей тих – без ліку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськії лави широкі,
Скрізь видно ту юрбу велику.

Неначе пластилін,
Як тане синій лід,
Як хлюпа сірий дощ
О кам`яний поріг.
Неначе я отут,
А десь там нагорі –
То моє друге я
Жариною горить,
Розжарений вуглець,
Що пальці обпечеш,
У руки не візьмеш –
Палає пластилін…

Марко Марсельський

У темну ніч я містом тихо брив
І в серці ніс своє таємне горе.
Кругом життя кипіло, наче море,
І блискіт ламп мене дразнив, тіснив.

Не писатиму “прощай!” –
Все даремно. Все даремно!
Гасне ще один недремний
Промінь щастя. Та душа

В холодну ніч самотній мандрівець
в глухім бору знайшов старе кострище;
при місяці білів холодний попілець,
чорніло вколо нього пожарище,
стриміло скілька цілих ще дровець,
були сирі ті, що лежали вище,
либонь, отой, хто сей вогонь палив,
не допаливши, кинув і залив.

Надворі росте спориш.
Ми поїдемо в Париж.
На городі лобода.
Ми поїдем навсігда.

В нашій хаті таргани.
Нас тепер не зупини.

На горищі дід Бабай.
Рідний краю, прощавай!

хворий брат

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

купив
чорненький
гробівець
поставив
вдома
замість
ліжка
потрібно
звикати
до постійного
місця
проживання

Практика Василь

ліхви ликошуть тикві
хвико ліквіли тишуть
хвити ліколи квішуть
шокви литьку лівіхли
хвилі колишуть квіти
квіти колишуть хвилі

хворий брат

Наперсток з сонячного дна –
То десять тон.
Сум перетриманого дня –
Блакитний тон.
Кружля з дерев і опада
Кленовий лист.
Казати й повертатись До
Я маю хист.

Марко Марсельський

Неначе часовий релікт
Протяжністю мільйони літ:
Мільйони ‘до’ і ‘після’ того.

Усі жінки прокинулись,
Бо їм
Наснивсь один і той же сон,
Неначе хтось
Легенько стука в шибку
Й називає
Їх на ймення.

Жив собі колись на світі
Крук, велика птиця,
Звик собі він тихо жити,
Тим та сим живиться.

У темряві таємній серед ночі
До мене часто гість непевний приліта,
Він поглядом жахає і віта,
Мов зірка Марс кривава, сяють очі.

Не срібло миршаве, не хміль,
не лавр сумнізний і двозначний,
не дотепів грайливих сіль,
не успіх в грі на риск небачній,

Знову ніч, знову день, є прогрес у коханні
Ти доводиш мені закони небесні,
Ти будуєш конструкції мовно-словесні,
Й переваги духовні над реальним.
Ти багато говориш розказуєш двічі,
Робиш вигляд тебе усе це цікавить,
Ти достукатись хочеш до мене вічно,
Але скажу поправді мене це все харить!

Олег Б.

З насмішкуватою посмішкою похитувавсь розпалено
ілюмінований по-японському електричний монастир.
Ще лише 10 годин – вона прямує впевнено
у чорний сквер.

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
На голови міщан злітають зорі, наче листя,
у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі!
Певне, серце господь тобі дав із твердого кришталю:
ти провидів, що люд буде гнить у ворожій тюрмі, –
як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?
Як ти міг дочекатись, чи справдиться слово твоє?

[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману “Трістан та Ізольда”, що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.]

 Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську…
Я люблю свій зажурений ліс…
Що там  тропіки,
                          що там пампаси? —
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав би за неї одразу

Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими