Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими

Цілу ніч до зорі я не спала,
Прислухалась, як море шуміло,
Як таємная хвиля зітхала –
І як серце моє стукотіло.

Палкого сонця промені ворожі
На кладовище сиплються, мов стріли,
На те каміння, що вкрива могили,
Де правовірні сплять, піддані божі.

В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.

(Посвята Александрі С-вій)

Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі,
І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тієї ночі.

Можна все життя проклинати темряву, а можна запалити маленьку свічку.

Конфуцій.

1
Жив колись у нас кумедний
Чоловік, Юхимом звався,
Забагатіти відразу
Все він якось сподівався.

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

(З народного поля)

Ой гуляли в полі два морози,
Два морози, два рідненьких брати.
Брат старіший звався Ніс Червоний,
А молодший — Синій Ніс на ймення.
Ой гуляють в полі два морози,
Поле чисте в кригу зодягають.
І говорить менший так до брата:

Лисніє липовий, липневий липець,
липучий і лискучий в білім збанку.
В нім розтопились зорі на світанку
і пахощі левад, квітчастих китиць.

Зорi, очi весняної ночi!
Зорi, темряви погляди яснi!
То лагiднi, як очi дiвочi,
То палкiї, мов свiтла прекраснi.

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,

Місяць сьогодні —
не світло, а знак
він завис, як курсор над рядком
де ніч ще не встигла натиснути Enter

— квітень, ти що?
[ERROR: season mismatch]
трави прокинулись,
а ти їм — біле ковдрище мовчання

Світло торкається краю вікна,
мов хтось малює день із нічного сна.
Повільно прокидається все, що живе,
кава ще спить, але час вже пливе.

Вітер говорить зі мною крізь гілля,
носить уламки далеких світів.
Там, де колись були тільки дороги,
зараз мовчання між кроків густих.

Золото з цифр, папір із надії,
Руки стискають примарні події.
Гроші – це імпульс, що пульсом тече,
Входить у вени, а потім тече.

Дощ стікає, як битий код,
шурхіт крапель — мов біти в потоці.
Хмари збирають думки у вузол,
розплутуючи мене між рядками.

Лінії спалахів, ритм розбитий,
Тіні танцюють у спектрі розмитім.
Голоси — шепіт, метал і луна,
Зникне порядок. Народиться гра.

Спека не можна дихать
давить горло асвальтвсе те ж стареньке лихо
охрип мій альт

Пекельний жар, жажда в`ялить –
Кругом піщане море…

Нема у світі старості. Весна.
Панує завжди у душі одна.
Всі люди помирають молодими,
Тому нам смерть огидна і страшна.

Дмитро Павличко

Вареник надкушений
З сиром
Чи не з сиром
З картоплею швидше
Але все ж смачний

Іван Троян

Далі, все далі! он латані ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потім укрили все хмари ті сиві
Душного диму, з очей скрився ліс,

учора ще написане
береш
для насолоди чи на перевірку
а там паскудний смур

Знов весна, і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.

В небі місяць зіходить смутний,
Поміж хмарами вид свій ховає,
Його промінь червоний, сумний
Поза хмарами світить-палає.