Ми не зійдемося ніколи
На сім проваллю смутку й болю,
Мене зігнуть важкі мозоли,
А ти – ти, може, знайдеш долю.

Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.

“Для нас у ріднім краю навіть дим
Солодкий та коханий…” Без упину
Я думала собі оці слова,
Простуючи в країну італьянську.

Гвіздок.

Повішена картина.
Цеберко Місяця.
Цеберко часу.
Вартує Цербер.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Літній вечір, гори в млі,
В золоті вершини,
А під ними ллється десь
Пісня України.

Гасне вечір, сон обняв
Гори і долини,
А між горами літа
Пісня України.

Ніч давно, заснуло все,
Тільки море плине,
Та щебече понад ним
Пісня України.

Олександр Олесь

шкляні очі кам’яниць
над ними чола балконів
рійний мрійний стрійний танець
світла красок тонів

о місто місто місто
титанський каміння та цементу тин
о місто місто місто
задивлене в неба блакить алмазними зіницями вітрин

Над містом ширяють тіні,
над містом із свистом літак,
над містом місяць, наче ліхтарня,
а в місті ліхтарні – червоний мак.
Так треба, треба так.

Вона мене не любить!
Навколо – москальня!
В тролейбусі – тіснява!
Це все твоє життя.
Від неї ти тікаєш.
Від себе не втечеш.
Насправді ти існуєш,
Хоч кажеш, що живеш…

Дмитро Губенко

О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки?
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.

Горбатий, що продає газети на Тевелівській площі,
Сьогодні охмелився, – скинув піджак – в одній жилетці.
Запитав очима небо: чи буде дощ? –
А сонце кублилося в його потилиці.

Я чув, як серце жалісно кричить,
Щоб ворога лежачого не бить.
А розум говорив мені спокійно:
Затям, що завжди гадина лежить.

Дмитро Павличко

(Посвята дядькові Михайлові)

DO

(Гімн. G r a v e*)

* Урочисто (італ.).

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.

Все йде, все минає — і краю немає…

В той день ми більше не читали ‘Капітал’!

Хома Чорний Киянин

Ода капусті

Зелені хвилі, стиглі і тугі,
Круглі, мов Всесвіт, прості і круті.
Листя до листя — спіралі, структури,
Фрактал, що росте без жодної хмури.

Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!

Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною –
і правда це, хоча й брехав я десь.

В Твому звичайному імені –
всі незвичайні зворушення:
радощі, примхою стримані,
примха – музика придушена.

Суворий Дант, вигнанець флорентийський,
Встає із темряви часів середньовічних.
Як ті часи, такі й його піснї,
Він їх знайшов в містичнім, темнім лїсї,
Серед хаосу дивовижних марищ.

Та гей, бики! Чого ви стали?
Чи поле страшно заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! Бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії…
Чого ж ви стали? Гей, бики!

тебе чекаю я на самоті
я на тебе чигаю в самоті
я думаю про тебе в самоті
про тебе мрію я на самоті
як людожер, що їде в мегаполіс

еней

Дзичання тонкої струни
Польоту між
Поміж шпангоутів і ринв
Блукає ніж
Маяк за десять світніх літ
Він кличе До
Ніяк не хоче він забуть
Загадку Їх
Гаряче сонце поза склом
Клекоче німб
А вже здається так давно
А все – між тим…

Марко Марсельський

— Розваж мене, Музо, моя ти порадо!
Так важко в сей вечір на серці мені!
Де ж ти забарилась? Колись ти так радо
Летіла на поклик мій в кращії дні.

Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.

Єсть у мене одна
Розпачлива, сумна,
Одинокая зірка ясная;
Сеї ж ночі дарма

Сидить в темниці в’язень самотний
І скрізь блукає поглядом, смутний:
То по закуренім низькім склепінню,
То по стіні, по брудному камінню.
Над головою в нього розпустила
Нудьга свої широкі сиві крила.