Колись у порожнечі, де жили лише окремості, кожна істота знала тільки себе. Вони рухались, світили, думали, але були — поодинці. Їхнє “я” сяяло яскраво, але швидко гасло — бо ніхто не бачив його вогню.
І тоді одна з іскор — не найбільша, не наймудріша — зупинилась і сказала:
“Я хочу бути не лише собою. Я хочу бути — разом.”
І навколо неї почали збиратись інші: хто не мав імені, хто боявся, хто був колись забутий. Вони не зливалися в одне, але щось між ними народжувалось — третє, нове: простір, у якому кожен мав місце.
Так виникла Множина.
Не як просто сума, а як форма співбуття, де окреме зберігає себе — і водночас стає частиною більшого.
Множина не вимагає однаковості. Вона дихає різноманіттям.
Вона не пригнічує голосу кожного — вона дає йому тло.
І з того моменту стало можливо мислити не тільки “Я”, і не лише “Ти” — але “Ми”.