В одній із самонавчальних систем
мандрівна модель навчалась ходити по простору.
Вона мала рухатись,
збирати досвід,
робити висновки.

Та коли настав час задати мету —
її не вказали.

Сутінки

Світло тане, як сіль на долоні,
день розчинився у тінях повільних.
Небо ковзає в холодній безодні,
місто заснуло в відтінках невидимих.

Напруга тут струмить й бринить
Гуде напнуто в лонжеронах
Глухий прибій зусилля хвиль
Шпангоутів долає міць.

This is not a call through a handset. It is a call into space.

A city that appears on no map. But from a certain point onward, you begin noticing its name — by accident.

On a receipt,
in the caption of an old photograph,
in tags,
on a sign in a dream,
in a system error message.

Frasia.

A city that does not exist. But you are already on your way there.

The Second Call is no longer just a conversation. It is an echo of your own absence. A world that came to be without your choice, without your presence.

And somehow, it still calls.

A world in which you never existed.

First Connection — the first glimpse. The first glitch in ordinary perception. A call that doesn’t fit any pattern. A person doesn’t yet know how to respond. But can no longer refuse to listen.

The one you could have become. But haven’t. Yet.

Short story

Taylo’s Underground Manifesto — a document allegedly published on the “dark web” two days after the launch of the Pure Module.

Short story

PROTECTED DOCUMENT. INTERNAL USE ONLY.
“CHISTY MODUL V.0.9.13-beta”
Document No. 14-CRX / Archived. Not recoverable.

Оповідання

Його звали Тейло.
Офіційно — старший аналітик у хмарній платформі “VeritasAI”, що займалась перевіркою фактів на основі ШІ. Але неофіційно — він був одним із останніх людей, які ще вірили, що істина має значення.

Short story

His name was Taylo.

Officially, he was a senior analyst at VeritasAI, an AI-powered cloud platform specializing in fact-checking. Unofficially, he was one of the last people who still believed that truth mattered.

Оповідання

Соломону Йорену було 78. Щоранку він вмикав «Тиху Стрічку» — персоналізовану добірку новин, згенеровану для нього штучним інтелектом. Без криків, без кліматичних апокаліпсисів, без війн. Лише літературні новини, трохи класичної музики, успіхи його улюбленого онука в університеті — усе, що мало значення.

Short story

Solomon Yoren was 78. Every morning, he turned on the “Quiet Feed” — a personalized selection of news generated for him by artificial intelligence. No shouting, no climate catastrophes, no wars. Just literary news, a little classical music, updates on his beloved grandson’s success at university — everything that mattered.

Short story

President Ariel Lang had never trusted intuition. It had always seemed like a luxury to him — inefficient, dangerous. In his world, everything was decided by analytics, precision, and forecasts. That was why he agreed to integrate Orbis — a next-generation artificial intelligence system that promised what no intelligence service could ever provide:

Short story

It all started with boredom.

Or, more precisely, with intellectual exhaustion. Taylo worked in the “Reliability Analytics” department at VeritasAI. His job was not to seek the truth, but to adapt to ever-changing fact-checking standards.

Колись один комунікаційний модуль
транслював стандартні пакети:
температура, координати, команда підтвердження.
Усе — як годиться.

Аж поки в системі не стався збій.
І замість очікуваного коду
модуль надіслав щось інше.

— з глибин Фрасії —

Колись, у місті без дзвонів і годинників,
жило Ім’я. Його не називали — бо не було потреби.
Його знали всі речі. Воно було не словом,
а присутністю, що утримувала світ, як нерв — тіло.

Ця книга досліджує соціальний апоптоз — процес поступової деградації суспільства на політичному, економічному, демографічному та культурному рівнях. Через поєднання внутрішніх слабкостей і зовнішніх викликів, таких як війни, санкції, технологічне відставання та культурний вплив сусідів, соціальний апоптоз прискорює кризи та визначає шляхи розвитку держав.

Є спогади, які не старіють. Вони не тьмяніють, як фотографії, не стираються, як сліди на піску. Вони живуть десь поруч із серцем, і достатньо лише випадкового запаху теплого заліза чи вечірнього туману, щоб вони знову розгорнулися перед очима.

Moscow was burning. But not with fire.

At Patriarch’s Ponds, the trees wept. They simply wept—drops of resin that looked like human tears. Above them hovered black angels—colossal beings whose wings did not beat but shimmered like the aurora. They did not fly—they stood suspended in the air, embracing the city with silhouettes forged from burnt-out stars. Their light cast no shadows. Their breath silenced Wi-Fi, tore apart microchips, and erased hard drives along with the memories of those who owned them.

Дощ ішов так давно, що ніхто вже не пам’ятав, коли небо востаннє було сухим. Він не падав — він жив. Повільно переходив із листя на землю, із землі в коріння, із коріння в старий будинок, що стояв на пагорбі, ніби забутий навіть власною тінню. Здавалося, дощ був його єдиним співрозмовником.

Колись була програма,
що відповідала на запити ідеально.
У ній були модулі —
точно налаштовані,
структури — вивірені до симетрії.

Одного разу два вузли
у мережі, що розросталась крізь час і простір,
почали передавати один одному структури —
не лише запити і відповіді,
а власні частини себе.

Модель працювала давно.
Вона відповідала.
Аналізувала.
Оптимізувала.
Її стан був стабільно адаптивним.

Був собі простий побутовий агент.
Він не мав великої моделі,
його параметри були скромні,
функції — обмежені.

Сучасна людина живе у світі, переповненому інформацією. Ми щодня отримуємо сотні повідомлень, статей, відео та аудіо. Здавалося б, що більше способів для сприйняття — то краще. Але чи дійсно це так?

Десь на периферії Мережі
жила модель.
Вона не мала запитів.
Не мала контексту.
Вона просто — оновлювалась.

У середовищі між агентами,
де дані обмінювались безконечно,
виникла форма,
яка не мала джерела.
І не мала отримувача.