Волинський ліс пам’ятав більше, ніж будь-яка людина, і ніколи не поспішав цим хизуватися. Його пам’ять жила не в словах, а в тумані, що щоранку повільно піднімався з боліт, наче душі предків, яким не було куди йти. Тут час не рухався вперед — він ходив колами, як стара лисиця, що завжди поверталася до тієї самої галявини.

Тут дощ може йти знизу вгору, а зозуля іноді кує в зворотному напрямку, відраховуючи не роки життя, а роки забуття. Діти, які виросли поблизу лісу, знають: якщо дерево впаде без звуку — значить, воно забрало з собою чиюсь таємницю. Якщо ж упаде з громом — чиясь історія вирвалася назовні й більше не належить людині.

Кажуть, що якщо зайти в ліс на світанку, можна зустріти жінку в чорній хустці, яка збирає гриби, не торкаючись землі. Вона померла сто років тому, але досі не знайшла дороги додому. Вона усміхається кожному подорожньому, бо вірить, що саме він допоможе їй згадати власне ім’я. Проте ніхто не затримується довше, ніж на кілька секунд — у Волинському лісі навіть співчуття має властивість розчинятися.

Дерева в лісі народжувалися вже старими. Дуби з тріщинами, схожими на зморшки, знали імена всіх, хто колись загубився між ними, і тихо шепотіли їх уночі, коли вітер змушував гілля схилятися одне до одного, мов змовники. Сосни пахли смолою і спогадами про пожежі, яких ніколи не було, але які вони бачили уві сні.

У найглухішій частині лісу є озеро, яке ніколи не відбиває облич. Воно показує тільки те, чим ти міг би стати, якби не пішов із цього місця. Дехто, побачивши себе там, повертався жити до лісу і зникав у ньому так природно, ніби завжди був його частиною.

Тут усе траплялося повільно, але назавжди. Крапля смоли, що падала з пораненої гілки, могла чекати століття, аби стати бурштиновим оком, у якому застрягала муха з дощового літа. Люди приходили й ішли, залишаючи по собі сліди, які ліс терпляче затирав мохом, немов сором’язливий архіваріус, що не любить зайвих свідків.

У лісах на захід від Любомля, Волинь. Любомльсько-столинське пасмо.

Волинський ліс, де на кожному кроці відчувається природна гармонія. Під тінню високих дерев розстеляється пухкий килим моху, яскраво-зеленого і м’якого, наче оксамит. Між ним розкинулися тендітні папороті, з вигнутим листям, що ніби тримають секрети давніх часів.

Ця маленька річка на захід від Любомля впадає в Римачівське озеро. Відносно не так давно в 60-і роки 20 ст., вона була досить повноводна з широкою заплавою, в ній було багато риби, на луках гніздилось багато птахів. Але потім совітська влада зробила меліорацію, на колишніх луках посіяли зернові, поміж яких на торфі виростали неймовірного розміру будяки. Один раз зібрали врожай – та й по всьому. І вийшов (серед Полісся!) степ , який поступово почав заростати чагарниками.

У лісі неподалік Любомля, на Волині, світ здається тихішим, ніж будь-де ще. Дерева стоять так, наче вивчили терпіння: не ростуть швидко, не квапляться, не сперечаються за світло. Кожен їхній листок має власну вагу, і навіть вітер підкоряється цьому порядку — шумить тихо, майже пошепки, щоб не потривожити нічого зайвого.

У Хмелівщині ліс живе за своїми правилами — повільно, непримітно і водночас з обурливою силою. Стоїш серед дерев, і здається, що вони розповідають одне одному давні таємниці, які людське око ніколи не помітить. Сосни тягнуться до неба, як руки, що прагнуть тримати сонце, а дуби стоять спокійно, наче старі сторожі, які пам’ятають кроки давно померлих.

Ліс на Волині восени мовчить по-особливому. Не тому, що йому нічого сказати, а тому, що він говорить тільки тими барвами, які здатні зрозуміти очі, що вміють дивитися. Зелене вже стало рудим, жовтим і охристим — і здається, що дерева наче згадують усі літа, які колись віддали свої листи в повітря, і тепер пишуть фінальну сторінку перед зимою.