Березівка — місто в Одеській області України, адміністративний центр Березівського району та Березівської міської територіальної громади. Місто розташоване на лівому березі річки Тилігул, приблизно за 83 км на північ від Одеси. Березівка має залізничну станцію, а її історичний розвиток значною мірою був пов’язаний із сільським господарством, торгівлею, ремеслами, залізничним сполученням і сезонним ринком найму сільськогосподарських робітників.

Північ Одещини – колишні кордони Речі Посполитої. В цій частині ми продовжуємо досліджувати спадок польської культури в селах Криве Озеро та Бакша. Тут, на перетині торгівельних шляхів, колись вирувало бурхливе життя. Сьогодні в цих маленьких містечках досі залишається осередок польської культури. Від минулої слави залишились лише занедбані пам’ятки, зруйновані церкви та невідомі поховання.

Ананьїв — місто в Україні, адміністративний центр Ананьївської міської територіальної громади та місто Подільського району Одеської області. Розташований на річці Тилігул, у північній частині Одеської області, на південних схилах Подільської височини. Місто має понад 250-річну історію, сформувалося як козацька слобода у XVIII столітті, у XIX столітті стало повітовим центром Херсонської губернії, а нині є одним із історичних міст півночі Одещини. Ананьїв особливо вирізняється історичною забудовою XIX — початку XX століття, культурною спадщиною, зв’язком з українською революцією 1917–1921 років та подіями Першого зимового походу Армії УНР.

Білгородська фортеця будувалася у ХІІІ-ХV століттях. Припускають, що чималу лепту в її зведення внесли масони… А з ворогами розбиратися потрібно було і генуезцям, і туркам.

• https://www.greenlinets.com/

GreenLine Transshipment (greenlinets.com) — логістична компанія, що спеціалізується на перевалці, стафіруванні та транспортуванні сільськогосподарської продукції в Одеській області. Пропонує повний цикл послуг: контроль якості, контейнеризація, експедирування, технічна підтримка та співпраця з провідними портами України (Одеса, Чорноморськ, Південний).

Арциз — місто в Болградському районі Одеської області, адміністративний центр Арцизької міської територіальної громади. Він лежить у Буджаку, серед широкого степового простору Бессарабії, при злитті річок Когильник і Чага, приблизно за 160 км на південний захід від Одеси. Нині це місто з населенням близько 14,4 тисячі осіб, але його історія значно більша за цей демографічний масштаб. Арциз виник як німецька колонія в добу російського освоєння Бессарабії, пережив румунське правління, радянську перебудову, німецько-румунську окупацію, післявоєнну індустріалізацію й сьогодні залишається одним із локальних центрів південної Одещини.

Острів Зміїний: Як Байрактар знищив секретну зброю росіян, але заплатив високу ціну!

Ніхто не міг пояснити, чому саме так. Одні казали, що це жарт моряків, які забули повернутися з суші. Інші — що це кози, які одного ранку вирішили, ніби вони служили на флоті в минулому житті. Але найстаріші мешканці села запевняли: назва з’явилася сама, як з’являються сни — без дозволу, але з абсолютною впевненістю.

Ізмаїл — одне з найдавніших і найважливіших міст українського Подунав’я, адміністративний центр Ізмаїльського району Одеської області та найбільший український порт на Дунаї. Розташований на лівому березі Кілійського гирла великої європейської ріки, він протягом століть був місцем зустрічі імперій, торговельних шляхів і культур. Тут перетиналися інтереси античного світу, Візантії, Османської імперії, Молдавського князівства, Російської імперії, Румунії та України. Ізмаїл не лише як місто фортець і портових кранів, а як простір, де вода стала головним літописцем: Дунай приносив сюди не лише товари, а й народи, мови, релігії та історії, що накладалися одна на одну, не стираючи попередніх.

А ресторан у цей час світився теплим світлом, як маяк без океану. Він кликав людей не їсти, а залишатися трохи довше, ніж вони планували.

І тоді ставало зрозуміло: «Кози і Матроси» — це не ферма і не ресторан.

Татарбунарський район — колишня адміністративно-територіальна одиниця у складі Одеської області України, розташована на її півдні. Існував до 17 липня 2020 року, коли був ліквідований у межах адміністративно-територіальної реформи відповідно до Постанови Верховної Ради України № 807-I

Футажі відзняті в різні пори року протягом 2021-го.

У червні бессарабський степ не цвіте — він дихає червоним. Маки розсипаються по землі так щедро, ніби хтось торкнувся обрію пензлем, змоченим у сонці й крові літа. Вони не прагнуть бути вічними. Їхня краса народжується саме з короткої миті, коли вітер нахиляє тендітні пелюстки, а світ завмирає, щоб запам’ятати цей колір.

Вільшанка на Одещині.

Шабо — село в Білгород‑Дністровському районі Одеської області України, яке є одним із найвідоміших виноробних центрів країни. Воно має багатовікову історію, тісно пов’язану з виноградарством і виноробством, зокрема завдяки швейцарським колоністам, які заснували тут у 1822 році сучасне поселення. Сьогодні Шабо відоме своїми виноградниками, сучасним винним комплексом SHABO та Центром культури вина — важливими туристичними, економічними та культурними об’єктами регіону.

Аккерманська фортеця на Одещині.

На Одещині збудували та запустили роботу солезаводу. У 2026 році розгорнули виробництво продукту. Наразі в одну зміну там виробляють 5 тисяч тонн готової продукції.

Увечері, коли сонце опускалося повільно, як старий корабель, що не хоче визнавати берег, кози ставали мовчазними. Вони стояли біля огорожі й дивилися в бік дороги, ніби чекали повернення когось, хто колись теж називав себе матросом.

Іноді з кухні виходив кухар і дивився на кіз так, ніби вони контролювали рецепти. Можливо, так і було. Бо тут навіть бринза мала легкий характер сарказму, а молоко — коротку пам’ять про траву, яка росла поруч із морем.

Кажуть, кожна коза тут мала характер, ім’я і власну думку про людство.

А поруч, так близько, що запахи змішувалися, стояв ресторан — дивна споруда, ніби хтось вирішив посадити обід на місці, де щойно пройшла тварина, яка знає більше про життя, ніж більшість книжок. Там подавали їжу так, ніби вона ще не остаточно вирішила, чи бути стравою, чи залишитися спогадом.

Люди швидко зрозуміли його призначення. Вони різали його, як хліб, і складали з нього стіни будинків, що виростали на узбережжі, наче продовження самого ґрунту. У цих стінах жили сім’ї, які іноді прокидалися від снів, у яких хвилі заходили до кімнат без дозволу, але без злоби.

Він був легкий, майже чемний у своїй легкості, ніби знав, що справжня сила не завжди любить вагу. Його пори — від двадцяти одного до шістдесяти відсотків порожнечі — були не дефектом, а способом дихати чужими історіями. У цих порожнинах інколи, казали старі майстри, можна було почути шепіт моря, якщо прикласти вухо і не думати про зайве.

Він з’явився не з гір і не з вогню, як інші тверді речі, а з терплячої любові моря до своїх загиблих істот. Мільйони маленьких черепашок, що колись слухали пульс хвиль і ковзали в солоній темряві, поверталися до берега уламками, ніби листами без адресата. Море не викидало їх — воно складало їх у таємну архітектуру вапняної пам’яті.

Одного разу, коли море ще пам’ятало голоси своїх перших істот, а вітер не навчився забувати, на узбережжі народився камінь, що не був зовсім каменем.

Його звали Одеський ракушняк.

• https://chornomorka.com/

Одеська обласна громандсько-політична газета.

Балта — історичне місто на півночі Одеської області, адміністративний центр Балтської міської територіальної громади Подільського району. Воно лежить у долині Кодими, правої притоки Південного Бугу, приблизно за 218 км від Одеси. Нині це невелике місто з населенням близько 18 тисяч мешканців, але його минуле значно більше за його сучасний масштаб: тут сходяться історії польського прикордоння, Османського світу, Російської імперії, єврейської громади, українського Поділля, короткої доби столиці радянської Молдавської автономії та воєн ХХ століття.

Хто насправді будував Одесу? У цьому випуску я мандрую селами Одещини, де серед степів і пагорбів досі стоять козацькі хрести, а в скелях над лиманом ховаються печерні хати, де жили і працювали колишні запорозькі та чорноморські козаки. Забута історія, справжня Україна — без міфів і прикрас.