Гуде Гуцульщина, співає
Природа вся цвіте,
А Черемош аж грає…
Маржина вся пасе.

Похмурий день, холодний вітер віє,
Потíк невільником — під льодом плаче.
По гóрах сніг кругóм біліє,
В селі ворона сумно краче.

Осінній вітер в просторах сіє
І жаль по горах ростилає.
Буковий ліс заржавів, червоніє,
І журиться, зітхає і конає…

Осінній вітер жалісно скиглить.
Журливу вістку він несе
З риданням вітру вістка мчить:
Природа мре! Природа мре!

В житті є дивні хвилі…
Колишуть нас, мов филі,
на морі…
І радість в серце гляне,
Всміхнеться, та зів’яне

Над морем місяць сріблом сяє,
І чути легкий хвилі шум…
І ніч задумана скриває
У сяйві срібла сум.

Далеко ген дрімають шпилі.
Над ними срібні зорі…
І дивний чар нічної хвилі
Розносить сум в простóрі..

Зіронька рання вже мліє,
Збудились берези, тремтять;
Вітер в листках шевелíє
І хмари кудись-то летять.

Покинув я село, дівчата,
Пішов до рідних верховин.
Зі мною вівці і ягнята
І воля полонин.

Високо ген лежить поляна.
Кругом суворий, темний бір;
Лежить забута і незнáна,
Куток тихенький серед гір.

Ліси шумлять, немов колишуть нас,
Думки летять кудись далеко, ген…
А соловейко тьохка раз-у-раз —
Прощає гарний теплий день.

З далека чую згуки тихі.
Несуться тужно і поволі.
Звучать вони, як рідна пісня,
Якої ще не чув ніколи…

Сріблом сяє сніг в Карпатах,
А під захід червоніє…
У долині хліб на нивах
Перед жнивом золотіє.

Не можу, не можу заснути,
Являється вічно мій син;
В кайдани залізні закутий
І мертві товариші з ним…
За волю країни ти згинув.
І де ти спочив! — озовись!
Мене сиротою ти кинув,
А клявся, що вернеш колись

Заздрю я тим, котрі в землі вже сплять,
Яких ніхто не знає;
Які на віки вже мовчать,
Й ніхто їх не кохає…
Голубить тих забутих без імен
Земля, мов рідна мати;
Цілує їх в ночі і в день,
Щоб їм любов віддати…

(Присвячую У.С.С.ам)

До збруї! До збруї стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З’єднаються з вами покійні брати,
І згояться народні рани…До збруї! До збруї стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі
Всі сили до бою з’єднайте!До збруї! До збруї стрільці!
Велика Вкраїна повстане
І в купелі крови воскреснуть мерці
І радість до краю загляне.До збруї! До збруї стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!

Поблизу замку є озеро, яке ніколи не замерзає, навіть коли мороз тріщить у кістках і небо розпадається на крижаний пил. Кажуть, що це не просто вода, а пам’ять, яка тримає у собі дотики рук і сердець давно минулих лицарів, чия відвага й честь переплелися із землею й каменем замку.

Кажуть, що головні ворота замку пам’ятають усе, що відбулося на цьому місці: крики, шепіт, сміх і, найстрашніше, кров, пролиту серед рідних. Каміння, з якого вони були збудовані, наче ввібрало кожну краплину, кожен подих зради, і тепер ворота «говорять» мовою, зрозумілою лише тим, хто слухає.

В одному із замків, де час сповільнювався, а камені пам’ятали кроки давно минулих поколінь, жила донька господаря, закохана так, що її серце б’ялось крізь стіни. Її коханий пішов на війну і не повернувся, а вона кожного дня підіймалася на вежу, вдивляючись у далечінь, де небеса і земля зливалися в один туманний колір, сподіваючись побачити його силует на горизонті.

У ті дні, коли замок тримався на краю світу й часу, серед його кам’яних стін жив монах із очима, що бачили більше, ніж дозволялося смертним. Кажуть, він відчував у собі і віру, і темряву водночас, і саме це привело його до зради. Під час турецької облоги XVII століття він показав ворогам таємний прохід, який ніби самі тіні оберігали від чужих очей.

Кажуть, що у старому замку, де стіни пам’ятали кроки королів і шепіт загиблих, жила дівчина-служниця з очима кольору дощу після бурі. Вона закохалася в чужинця, воїна з чужих земель, який прийшов із війною на плечах і з обіцянками, що пахли свіжим полином і попелом. І саме ця любов, така ніжна і сліпуча, як світло, що пробивається крізь тріщини у кам’яних стінах, привела її до зради: вона показала йому таємний хід, відчинила ворота, і замок, який століттями стояв неприступно, впав перед ворогом.

Ця книга розкриває історію Ордену Тамплієрів — від його заснування у Єрусалимі до занепаду в Європі, показуючи поєднання духовності, військової дисципліни та соціальної відповідальності братів.

I. Про вступ до Ордену

I.— Кожен новоприбулий брат повинен очистити душу і тіло перед прийняттям.
II.— Ніхто не може вступити без схвалення магістра та ради старших братів.
III.— Ті, хто вступає, повинні відмовитися від власної волі у світі, зберігаючи лише волю Божу.
IV.— Перед вступом кожен брат повинен принести покаяння та обітницю служіння Господу, братству і святій Землі.

…якому були присутні Рено, архієпископ Реймський, і Генріх, архієпископ Сенський, разом зі своїми суфраганами, а також багато абатів: зокрема Стефан, абат Цістерціанський, і Бернард, абат Клервоський.

Час проведення цього собору ми дізнаємося із прологу Правила лицарів Храму, яке на тому соборі було схвалене, невдовзі після урочистості святого Іларія, року 1128 від Воплочення Сина Божого, на дев’ятому році від початку згаданого лицарського стану, що за великого магістра Гуго де Пейна розпочав своє існування.

Воїн-філософ у світі, де повернулась темрява

Світ знову став світом тигрів.

Це не метафора й не художнє перебільшення — це тверезий опис реальності, у якій опинилося людство. Протягом десятиліть нам здавалося, що цивілізація вже пройшла точку неповернення й піднялася над брутальністю первісних інстинктів. Ми вірили, що договори, кордони, гуманізм і ринки зробили нас безпечнішими — що насильство стало виключенням, а не нормою.

Але одного дня світ просто скинув маску.

«Нейронна війна» — книга про те, як у світі когнітивних війн головним полем битви стає людська свідомість. Це навігаційна карта для тих, хто хоче зберегти автономне мислення, зрозуміти механізми впливу й навчитися орієнтуватися в новій реальності, де інформація перетворюється на силу, а увага — на ресурс.

Суддя Гліб Мельник прокинувся з дивним відчуттям, що сьогодні щось зрушиться. У повітрі була волога. Сіра мла за вікном поглинала контури міста, ніби хтось розчинив архітектуру в тумані. Він не вірив у передчуття — все життя будував на логіці. Але відчуття не йшло.