Було Двоє — вони бачили одне одного, як полюси. Між ними — напруга, тяжіння, коливання. Але руху не було. Вони стояли, замкнуті у вічному дзеркалі, відображаючи, реагуючи, повторюючись. Простір між ними був повний потенціалу, але без напрямку.

У самому центрі стародавнього саду стояла кам’яна чаша. Вона була порожня. Ніхто не пам’ятав, хто її поставив, і ніхто не знав, навіщо вона була створена. Але всі, хто приходив до саду, зупинялися перед нею, схиляли голову — і йшли далі трохи інакшими.

Був мандрівник, який пройшов вісім земель. У кожній з них він збирав щось: у першій — камінь, у другій — слово, у третій — шрам, у четвертій — пісню, у п’ятій — погляд, у шостій — обітницю, у сьомій — втрату, у восьмій — тишу.

На околиці світу, де ріки текли не в напрямку, а в настрої, жив ткач. Він не мав верстата, не мав ниток — лише слух. Бо ткав він не матерію, а поєднання.

У центрі селища стояла вежа з дванадцятьма сходами. Кожна вела до зали, де зберігали знання — про вогонь, воду, музику, зцілення, любов, смерть… Дванадцять зал — дванадцять шляхів для життя.

У давньому світі, де час ще не мав годинника, а ритми світанків і припливів диктували музику життя, жив сліпий старець. Він не бачив зірок, але знав їх на дотик душі. Щоночі він розповідав дітям про танок дванадцяти — дванадцять фаз, дванадцять співаків, дванадцять поворотів.

У місті чисел, де все було впорядковано — дев’ять вулиць, десять воріт, кола ліній і площ, — жила дівчинка, яка мріяла не рахувати, а переступати. Вона питала: «А що — після десяти?» І всі відповідали: «Знову один і нуль. Це просто нове коло. Відлік, що починається спочатку». Але її серце не вміщалося у відлік.

У центрі саду, що не мав кінців, рісло Дерево Чисел. Кожна гілка його знала свою форму, кожен листок — свою послідовність, кожен плід — свою межу. Дев’ять плодів дозрівали щораз, як завершувалося коло. Але одного разу на найвищій гілці розквітло щось інакше — не плід, а квітка.

У долині, де сонце завжди сходило однаково, а річка завжди повертала у тому ж вигині, жив Старий Майстер. Його не питали про майбутнє — бо всі вважали, що вже знають, яким воно буде: таким самим, як учора.

Коли світ мав Шість граней, усе стало ясним. Простори були вміщені, форми — упорядковані. Життя текло в осердді знайомого. Але вночі, серед упорядкованих клітинок, хтось піднімав очі до неба — і бачив Щось.

Одного разу П’ять доріс до краю себе. Його рух, неспокій, жест — дійшли до межі, за якою був простір. Але простір не з’являється просто так — його треба вмістити.

У часи, коли світ було впорядковано чотирма напрямами й тримано на чотирьох опорах, усе текло як слід. Пори року чергувались, сонце вставало з тієї ж сторони, і навіть сни людей мали чотири фази.

Колись давно, коли ще не було сторін світу, і не було навіть неба — була лише пульсуюча присутність. Вона коливалась, змінювалася, але ніколи не мала форми. Це була ріка без берегів.

У першому світі було лише Одне. Воно текло безмежним світлом, не маючи меж, не знаючи себе. Воно не мало форми, бо не було нічого, з чим порівнятись. Воно не мало тіні, бо не було зовнішнього світла. Воно не мало голосу, бо не було вуха.

У прадавньому просторі, де ще не було ані чисел, ані форм, існувала лише одна Іскра. Вона не мала ні початку, ні меж, але вміщувала в собі все. Вона не світила — вона була світлом. Вона не рухалась — бо не було куди. Вона не розмовляла — бо ще не з’явився слухач.