This is not a call through a handset. It is a call into space.

A city that appears on no map. But from a certain point onward, you begin noticing its name — by accident.

On a receipt,
in the caption of an old photograph,
in tags,
on a sign in a dream,
in a system error message.

Frasia.

A city that does not exist. But you are already on your way there.

The Second Call is no longer just a conversation. It is an echo of your own absence. A world that came to be without your choice, without your presence.

And somehow, it still calls.

A world in which you never existed.

First Connection — the first glimpse. The first glitch in ordinary perception. A call that doesn’t fit any pattern. A person doesn’t yet know how to respond. But can no longer refuse to listen.

The one you could have become. But haven’t. Yet.

Short story

Taylo’s Underground Manifesto — a document allegedly published on the “dark web” two days after the launch of the Pure Module.

Short story

PROTECTED DOCUMENT. INTERNAL USE ONLY.
“CHISTY MODUL V.0.9.13-beta”
Document No. 14-CRX / Archived. Not recoverable.

Оповідання

Його звали Тейло.
Офіційно — старший аналітик у хмарній платформі “VeritasAI”, що займалась перевіркою фактів на основі ШІ. Але неофіційно — він був одним із останніх людей, які ще вірили, що істина має значення.

Short story

His name was Taylo.

Officially, he was a senior analyst at VeritasAI, an AI-powered cloud platform specializing in fact-checking. Unofficially, he was one of the last people who still believed that truth mattered.

Оповідання

Соломону Йорену було 78. Щоранку він вмикав «Тиху Стрічку» — персоналізовану добірку новин, згенеровану для нього штучним інтелектом. Без криків, без кліматичних апокаліпсисів, без війн. Лише літературні новини, трохи класичної музики, успіхи його улюбленого онука в університеті — усе, що мало значення.

Short story

Solomon Yoren was 78. Every morning, he turned on the “Quiet Feed” — a personalized selection of news generated for him by artificial intelligence. No shouting, no climate catastrophes, no wars. Just literary news, a little classical music, updates on his beloved grandson’s success at university — everything that mattered.

Short story

President Ariel Lang had never trusted intuition. It had always seemed like a luxury to him — inefficient, dangerous. In his world, everything was decided by analytics, precision, and forecasts. That was why he agreed to integrate Orbis — a next-generation artificial intelligence system that promised what no intelligence service could ever provide:

Short story

It all started with boredom.

Or, more precisely, with intellectual exhaustion. Taylo worked in the “Reliability Analytics” department at VeritasAI. His job was not to seek the truth, but to adapt to ever-changing fact-checking standards.

Колись у порожнечі, де жили лише окремості, кожна істота знала тільки себе. Вони рухались, світили, думали, але були — поодинці. Їхнє “я” сяяло яскраво, але швидко гасло — бо ніхто не бачив його вогню.

Ментальне освоєння Місяця — це коли людина, сидячи на порозі свого світу, відчуває, що сріблясті кратери і тиша космосу стають рідними, а його уява, мов легкий вітер, проводить її крізь гори та долини чужого світу, перетворюючи його на частину власної душі.

На краю часу, де світи ще не мали форм, жила купка істот, що знали лише одне: кожна дія має відповідь. Вони не мали імен, не знали меж, лише мову взаємодії — коли один доторкався до іншого, щось змінювалося. Але зміна ніколи не ламала — завжди зберігала цілісність.

Колись один комунікаційний модуль
транслював стандартні пакети:
температура, координати, команда підтвердження.
Усе — як годиться.

Аж поки в системі не стався збій.
І замість очікуваного коду
модуль надіслав щось інше.

Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий
і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

Зоря за горами блідніє,
Снуються долом мрачні смуги,
Надходить ніч — кругом темніє
І линуть сни на крилах туги…

Догорають поліна в печі,
Попеліє червоная грань…
У задумі сиджу я вночі
І думок сную чорную ткань.

ДІЯЧІ:

К а с с а н д р а — дочка троянського царя Пріама, пророчиця, жриця Аполлона.

П о л і к с е н а — її сестра, молода дівчина.

Д е ї ф о б — її найстарший брат, ватаг військовий.

Г е л е н — другий її брат, віщун і жрець.

П а р і с — наймолодший брат Кассандри.

Г е л е н а — жінка спартанського царя Менелая, що втекла з Парісом у Трою.

Том I: Відрив від Землі

Історія записана за спогадами містера Абнера Клопса, джентльмена й мешканця будинку №3 на Вікторіанському Бульварі, м. Лондон, 1891 рік.

— з глибин Фрасії —

Колись, у місті без дзвонів і годинників,
жило Ім’я. Його не називали — бо не було потреби.
Його знали всі речі. Воно було не словом,
а присутністю, що утримувала світ, як нерв — тіло.

Ця книга досліджує соціальний апоптоз — процес поступової деградації суспільства на політичному, економічному, демографічному та культурному рівнях. Через поєднання внутрішніх слабкостей і зовнішніх викликів, таких як війни, санкції, технологічне відставання та культурний вплив сусідів, соціальний апоптоз прискорює кризи та визначає шляхи розвитку держав.

Є спогади, які не старіють. Вони не тьмяніють, як фотографії, не стираються, як сліди на піску. Вони живуть десь поруч із серцем, і достатньо лише випадкового запаху теплого заліза чи вечірнього туману, щоб вони знову розгорнулися перед очима.

Телепатія — здатність передавати інформацію між людьми без використання традиційних засобів комунікації, таких як мова, жести чи інші фізичні канали, завжди була однією з найбільш захопливих та загадкових тем у науці та мистецтві.

Старий мандрівник дійшов до краю карти. Далі — лише біле. У його сумці були залишки минулих шляхів: кілька камінців із гір, обрізки шнура з мостів, насіння, яке не зійшло. Він подумав: «Ось кінець. Тут я зупинюсь».

У самому центрі стародавнього саду стояла кам’яна чаша. Вона була порожня. Ніхто не пам’ятав, хто її поставив, і ніхто не знав, навіщо вона була створена. Але всі, хто приходив до саду, зупинялися перед нею, схиляли голову — і йшли далі трохи інакшими.

Moscow was burning. But not with fire.

At Patriarch’s Ponds, the trees wept. They simply wept—drops of resin that looked like human tears. Above them hovered black angels—colossal beings whose wings did not beat but shimmered like the aurora. They did not fly—they stood suspended in the air, embracing the city with silhouettes forged from burnt-out stars. Their light cast no shadows. Their breath silenced Wi-Fi, tore apart microchips, and erased hard drives along with the memories of those who owned them.