Чорне море не любить, коли йому суперечать.

Воно може бути тихим. Зеленим. Майже лагідним.

Але десь під гладкою поверхнею вже ворушиться темрява.

На суворому острові, де червоні скелі врізаються в зелену траву, немає хат. Немає садів. Немає людського гомону.

Море пам’ятає те, що люди воліють забувати.

Іноді воно навіть залишає докази.

За чотири кілометри від Опука з води стирчать дві скелі.

Здалеку — кораблі.

Кам’яні.

Море вміє зберігати таємниці.

Але іноді воно їх повертає.

Десь біля Ореанди, де тепер шумлять дерева й сонце лягає золотими плямами на воду, колись стояло грецьке рибальське поселення.

Фулі.

Місто рибалок, купців і святих.

Мангуп не любив жадібних.

Він узагалі багато кого не любив.

Але жадібних — особливо.

Епілог осінньої поеми –
Стьобані морозом хризантеми,
Влітку сил набралися від сонця
Й безвість оживляють під віконцем.

Ялта почалася не з міста.

Не з набережної.

Не з палаців, готелів і виноградників.

Вона почалася з туману.

У Массандрі давно немає того села.

Немає хат, де вечорами пахло хлібом. Немає стежки до джерела. Немає дівчини, яка поверталася з глечиком води й співала так, що її голос чули навіть у сусідніх садах.

Але гора пам’ятає.

Чорне море не любить, коли люди забувають, хто тут господар.

Одного разу воно нагадало.

891 рік.

Невелике грецьке судно йшло поблизу Фіолента.

Море спочатку було спокійним.

А потім змінилося.

Сірчаний колір не світить.

Він попереджає.

Десь між жовтим і сірим існує відтінок, який ніби пережив власну яскравість. Жовтий у ньому ще пам’ятає сонце. Сірий — уже знає, чим усе закінчиться.

Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний посила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.

The castle does not like being searched for.

Especially by those who are looking for gold.

On a high hill, above a land that remembers more deaths than names, stand the ruins of Hubkiv Castle.

Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волі.

– Тамаро,
Тамаро,
Тамар о.
Чим же я винен, Тамаро,

Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня по волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита.

Росте Антонич, і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.

«Емоційна телепатія» — книга, яка досліджує здатність передавати емоції без фізичного контакту. Автор розглядає наукові основи, практичні методи та техніки розвитку інтуїції та емпатії. Книга допомагає зрозуміти, як зміцнювати емоційні зв’язки між людьми, розпізнавати чужі почуття та використовувати свої здібності для глибшого взаєморозуміння.

Напруга тут струмить й бринить
Гуде напнуто в лонжеронах
Глухий прибій зусилля хвиль
Шпангоутів долає міць.

Замок не любить, коли його шукають.

Особливо ті, хто шукає золото.

На високій горі, над землею, яка пам’ятає більше смертей, ніж імен, стоять руїни Губківського замку.

Десь дріт бренить
Десь зник ЛЮД
Весь світ спить
Тільки я не сплю

Леонід Чернишов

Чи є кращі між квітками
Та над веснянії?
Чи є в житті кращі літа
Та над молодії?

У давньому Єгипті розповідали легенду про богиню, яка могла приносити радість так само легко, як сонце приносить світло. Це була Хатхор.

Хатхор була богинею любові, музики, радості та материнства. Її уявляли як небесну корову або жінку з рогами, між якими сяяло сонце — символ життя і тепла.

Присвячується М.Ставиському

Сон літньої ночі колись мені снився,
Коротка та літняя нічка була,
І сон був короткий, – він хутко змінився
І зник, як на сході зоря розсвіла.

Бескиди сиві, червонії скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари стінами.

Сім струн

• Do (Гімн. Grave)
• Re (Пісня. Brioso)
• Мi (Колискова. Arpeggio)
• Fa (Сонет) [перша редакція]
• Sol (Rondeau)
• La (Nocturno)
• Si (Settina)

Натуро-матінко! я на твоєму лоні
Дитячі радощі і горе виливала,
І матір’ю тебе я щиро звала,
З подякою складаючи долоні.

Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.
Коли зненацька чую: “Ось Байдари!”