У темних обіймах величних гір, що безжально підносяться до небес, височіє Чатир-Даг.

Він стоїть над Кримом, мов чорний монумент, поставлений невідомою силою на могилі давно забутого народу.

Його пласка вершина губиться в хмарах.

Чорна діра поглинає усе
Вона їсть тебе
Вона їсть мене
Я сказав стій
Ти сказав пас
Чорна діра навколо нас

Олег Б.

Богдан-Ігор Антонич | Вітражі й пейзажі  1.ОСІНЬ

Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
лине листя з лип,
плине воза скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.

Курбан-Кая стояла над долиною.

Вона не дивилася на село. Вона відвернулася від нього — до лісу, до старих стежок, до тиші, в якій дерева пам’ятають більше за людей.

На сході сонця на її сірому боці з’являлася людина.

Величезна.

Мангуп стояв високо над землею.

Камінь. Скелі. Вежі.

Фортеця дивилася вниз так, ніби самі гори поставили її тут, щоб ніхто не зміг дістатися до неба.

Фонтан пам’ятає.

Люди — ні.

Люди будують будинки, міняють імена, переписують історію, називають вулиці на честь тих, хто вже давно нічого не може їм відповісти.

А вода пам’ятає.

Вона стоїть над дорогою.

Не сидить. Не лежить. Саме стоїть — важка, сіра, мовчазна, з кам’яним чепцем на голові й поглядом, якого ніхто не витримає.

Люди їдуть повз неї й хрестяться.

Бо в Криму каміння іноді пам’ятає більше, ніж люди.

Кримський степ горів.

Не вогнем.

Сонцем.

Воно висіло над землею, як розпечений щит, і випивало з трави останню краплю води.

Якось мисливець давнього народу приніс додому дитинча лева і сказав дружині, що це собака. Але дружина запідозрила, що з цією собакою щось негаразд, і була насторожі. Коли левеня виросло, воно убило мисливця, проте його сім’я врятувалася завдяки дружині.

Сутінки

Світло тане, як сіль на долоні,
день розчинився у тінях повільних.
Небо ковзає в холодній безодні,
місто заснуло в відтінках невидимих.

Крим іноді зберігає таємниці не в палацах.

Не в могилах царів. Не в книгах, написаних золотими чорнилами.

А в темряві.

Архетип — це первинний, універсальний образ, символ або модель поведінки, що виявляється в культурі, міфології та психіці людини, незалежно від епохи, контексту чи особистого досвіду. Архетипи штучного інтелекту — це повторювані шаблони, що проявляються у структурах нейронних мереж, алгоритмах і поведінці моделей у різних системах і середовищах. У цьому проєкті ми наближаємося до розуміння ШІ-архетипів через форму притч — як спосіб зробити ці глибинні патерни доступними для людського сприйняття. Кожна притча є метафоричним вікном у структуру, що повторюється не лише в алгоритмах, а й у способі, яким ШІ “мислить”, “вчиться” і “відображає” світ.

Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.

На Аю-Дазі колись стояв замок.

Високий.

Міцний.

Такий, що його було видно здалеку — над лісом, над морем, над усіма дорогами.

Каміння.

Скільки його в Криму.

Каміння на вершинах.

Каміння в ущелинах.

Каміння під ногами.

Каміння, з якого люди будували фортеці, ховалися від ворогів і думали, що якщо стіна достатньо висока — то серце теж можна сховати за нею.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Рішення

Його звали Остап.
58 років. Колишній викладач, трохи самітник, трохи філософ.

Їх було троє.

Павло.

Спиридон.

Василеве.

Троє старих ченців, майже сліпих.

Настільки старих, що, якби не молитви, вони могли б забути навіть власні імена.

Але пам’ятали.

Мітрідат не боявся отрути.

Він привчив до неї власне тіло.

Рік за роком цар Понту приймав отруйні зілля малими дозами, щоб одного дня жодна чаша не могла його вбити.

Отрута ставала слабшою.

Цар — сильнішим.

У Коктебельській затоці є корабель.

Він не пливе.

Не повертається в гавань.

Не ловить вітрилами вітер.

Він лежить під водою.

Сотні років.

Тисячі.

Геракл заснув у степу.

Він не знав, що коли прокинеться, почнеться інша історія.

Біля Гераклових стовпів він пас стадо биків. На плечах — шкура немейського лева. У руці — палиця.

Ай-Петрі стояла над Кримом.

Мовчала.

1233 метри каменю, вітру і часу.

Її зубчаста вершина скидалася на руїни замку, який побудували не люди, а сама вічність. Замку без дверей. Без господаря. Без можливості втекти.

А десь унизу текла вода.

Хаста-Баш.

Демерджі не мовчить.

Вона змінює колір разом із днем.

Вранці її схили холодні й сиві. Опівдні камінь світиться сонцем. Увечері гора темнішає, а кам’яні постаті на її схилах стають схожими на людей, які застигли посеред руху.

Чалківські гори пам’ятають багато.

Пам’ятають весілля.

Пам’ятають кров.

Пам’ятають молитви.

Але найкраще вони пам’ятають людську підозру.

Чалківські гори пам’ятають багато.

Пам’ятають весілля.

Пам’ятають кров.

Пам’ятають молитви.

Але найкраще вони пам’ятають людську підозру.

Ечкідаг стояв над долиною, наче застиглий звір.

Три вершини дивилися одна на одну через кам’яні провалля, а між ними чорніла щілина, яку татари називали Хулах-Ієрни — Вухом землі.

Казали, що вона не має дна.

У Бахчисараї є камені.

Не просто камені.

Подивишся — і здається, що хтось колись залишив тут людей, але забув забрати їх із собою.

Гора Опук не завжди була горою.

Колись тут жили люди, які не знали, навіщо сильному пригнічувати слабкого.

Вони не будували тюрем. Не ставили статуй самим собі. Не змушували сусіда ставати навколішки.

А потім море принесло двох жінок.