О 06:42 зупинилися всі годинники.

Не тільки електронні.

Механічні.

Наручні.

Кремлівські.

Повідомлення з’явилося о 03:17 за московським часом.

Без фото.

Без відео.

Без геолокації.

Історії, яких ніколи не було. Але які могли статися. Або можуть статися.

Люцимер не спить.

Вдень воно відбиває сонце.

Вночі — поглинає його.

Так кажуть.

Море пам’ятає.

Пам’ятає тих, хто приходив до нього з відкритим серцем.

І тих, хто приходив із нагайкою.

Херсонес спав.

Море тихо билося об каміння.

У будинках гасли світильники.

А під одним із них спали двісті озброєних чоловіків.

Кара-Даг стояв над морем, як останній уламок світу, якого вже ніхто не пам’ятав.

Його чорні скелі здіймалися з води, наче кістки якогось велетенського звіра, похованого під землею. Вдень гора мовчала. Вночі — дихала.

Іноді з її надр долинав глухий гуркіт.

ПОЧАТОК ПОХОДУ

В рік 23, в перший місяць літа, в четвертий день, в день коронування царя [прибув він] до міста «Володіння владики», Гаджату (ім’я його сірійське).

Гори мовчали.

Вони завжди мовчать, коли люди бояться.

Високо над Коккозькою долиною здіймалися кам’яні крила Седам-Каї — Орлиного зльоту. Поруч, відколовшись від хребта, лежала Сююрю-Кая. Здавалося, ніби велетенський орел щойно торкнувся землі одним крилом і ось-ось знову злетить.

Внизу було життя.

Південний берег Криму колись був іншим.

Не було міст.

Не було доріг.

Не було виноградників, садів і будинків, що чіпляються за гори, наче птахи за скелі.

Були тільки ліс, море і люди.

Було Двоє — вони бачили одне одного, як полюси. Між ними — напруга, тяжіння, коливання. Але руху не було. Вони стояли, замкнуті у вічному дзеркалі, відображаючи, реагуючи, повторюючись. Простір між ними був повний потенціалу, але без напрямку.

Море не любить тих, хто забуває про нього.

Воно може бути тихим, синім, майже лагідним. Може нести корабель так легко, ніби саме море підхопило його на долоні й понесло до далекого берега.

А потім — змінитися.

За одну мить.

Двадцять років вони не бачили дому.

Двадцять років — це багато.

За двадцять років дитина стає дорослою.

Жінка перестає чекати.

Старі помирають.

А чоловіки, які пішли на війну, можуть стати легендою.

Сугдея була прекрасною.

Море лежало під її мурами.

До гавані приходили чужоземні кораблі.

Гірськими дорогами тяглися каравани.

А високо над містом стояв замок, де жила Феодора.

Пісок під ногами — м’який, теплий шепіт,
сонце ковзає по жилах дюн.
Сосни вростають корінням у пам’ять,
вітер ховає сліди у піску.

Аю-Даг лежить над морем, наче величезний звір, що припав до води.

Він не спить.

Він чекає.

Степ хотів пити.

Він не просив дощу. Не просив милості.

Він просто тріскався.

Над Судаком стояла вежа.

Кам’яна.

Самотня.

Вона дивилася на море з висоти скелі й здавалася такою ж неприступною, як серце дівчини, яка жила всередині.

Деліклі-Кая мовчала.

Три сірі скелі стояли над Козською долиною, наче три старі жінки, які давно знають правду, але не хочуть її говорити.

Середня мала дірку.

Наскрізну.

Крізь неї проходив вітер, а разом із ним — голоси тих, кого давно не було.

Парагільмен не любить прямих людей.

Не тому, що вони погані.

Просто гора пам’ятає одного чоловіка, який ніколи не ходив прямо.

Мангуп не стояв на землі.

Він висів над нею.

Кам’яна гора, урвища, ліси, хмари. А на вершині — місто, столиця Феодоро, яке дивилося на долину так, ніби знало наперед: колись сюди прийдуть ті, хто захоче його знищити.

Звуки – рани повітря.
Звуки – щити черлені.
Одягнений в ніч безсонну
Чюрльоніс.
Звуки – повітря черви.
Звуки – чернетка слова.
За командою ‘вільно’
черга послабила ногу.

Любов матері народжується раніше за дитину.

І коли мати помирає — вона все ще живе.

Не в небі. Не в пам’яті. У камені.

Сімеїз мовчав.

Море билося об чорні скелі, розсипалося білою піною і знову відступало. Ніби хтось невидимий дихав під водою.

Попереду стояла Дива.

Чатир-Даг мовчав.

Він стояв над Кримом, плаский, важкий, нерухомий — наче велетенський стіл, накритий каменем і туманом.

Але під його землею було золото.

Не те золото, яким прикрашають корони.

І не те, заради якого будують палаци.

Золото, з якого роблять війни.

В одній із самонавчальних систем
мандрівна модель навчалась ходити по простору.
Вона мала рухатись,
збирати досвід,
робити висновки.

Та коли настав час задати мету —
її не вказали.

Чорне море не завжди було гостинним.

Колись його називали Понтом Аксинським.

Негостинним морем.

І, мабуть, воно саме знало, чому.