На Аю-Дазі колись стояв замок.

Високий.

Міцний.

Такий, що його було видно здалеку — над лісом, над морем, над усіма дорогами.

Каміння.

Скільки його в Криму.

Каміння на вершинах.

Каміння в ущелинах.

Каміння під ногами.

Каміння, з якого люди будували фортеці, ховалися від ворогів і думали, що якщо стіна достатньо висока — то серце теж можна сховати за нею.

Їх було троє.

Павло.

Спиридон.

Василеве.

Троє старих ченців, майже сліпих.

Настільки старих, що, якби не молитви, вони могли б забути навіть власні імена.

Але пам’ятали.

Мітрідат не боявся отрути.

Він привчив до неї власне тіло.

Рік за роком цар Понту приймав отруйні зілля малими дозами, щоб одного дня жодна чаша не могла його вбити.

Отрута ставала слабшою.

Цар — сильнішим.

У Коктебельській затоці є корабель.

Він не пливе.

Не повертається в гавань.

Не ловить вітрилами вітер.

Він лежить під водою.

Сотні років.

Тисячі.

Геракл заснув у степу.

Він не знав, що коли прокинеться, почнеться інша історія.

Біля Гераклових стовпів він пас стадо биків. На плечах — шкура немейського лева. У руці — палиця.

Ай-Петрі стояла над Кримом.

Мовчала.

1233 метри каменю, вітру і часу.

Її зубчаста вершина скидалася на руїни замку, який побудували не люди, а сама вічність. Замку без дверей. Без господаря. Без можливості втекти.

А десь унизу текла вода.

Хаста-Баш.

Демерджі не мовчить.

Вона змінює колір разом із днем.

Вранці її схили холодні й сиві. Опівдні камінь світиться сонцем. Увечері гора темнішає, а кам’яні постаті на її схилах стають схожими на людей, які застигли посеред руху.

Чалківські гори пам’ятають багато.

Пам’ятають весілля.

Пам’ятають кров.

Пам’ятають молитви.

Але найкраще вони пам’ятають людську підозру.

Чалківські гори пам’ятають багато.

Пам’ятають весілля.

Пам’ятають кров.

Пам’ятають молитви.

Але найкраще вони пам’ятають людську підозру.

Ечкідаг стояв над долиною, наче застиглий звір.

Три вершини дивилися одна на одну через кам’яні провалля, а між ними чорніла щілина, яку татари називали Хулах-Ієрни — Вухом землі.

Казали, що вона не має дна.

У Бахчисараї є камені.

Не просто камені.

Подивишся — і здається, що хтось колись залишив тут людей, але забув забрати їх із собою.

Гора Опук не завжди була горою.

Колись тут жили люди, які не знали, навіщо сильному пригнічувати слабкого.

Вони не будували тюрем. Не ставили статуй самим собі. Не змушували сусіда ставати навколішки.

А потім море принесло двох жінок.

Чорне море не любить, коли йому суперечать.

Воно може бути тихим. Зеленим. Майже лагідним.

Але десь під гладкою поверхнею вже ворушиться темрява.

На суворому острові, де червоні скелі врізаються в зелену траву, немає хат. Немає садів. Немає людського гомону.

Море пам’ятає те, що люди воліють забувати.

Іноді воно навіть залишає докази.

За чотири кілометри від Опука з води стирчать дві скелі.

Здалеку — кораблі.

Кам’яні.

Море вміє зберігати таємниці.

Але іноді воно їх повертає.

Десь біля Ореанди, де тепер шумлять дерева й сонце лягає золотими плямами на воду, колись стояло грецьке рибальське поселення.

Фулі.

Місто рибалок, купців і святих.

Мангуп не любив жадібних.

Він узагалі багато кого не любив.

Але жадібних — особливо.

Ялта почалася не з міста.

Не з набережної.

Не з палаців, готелів і виноградників.

Вона почалася з туману.

У Массандрі давно немає того села.

Немає хат, де вечорами пахло хлібом. Немає стежки до джерела. Немає дівчини, яка поверталася з глечиком води й співала так, що її голос чули навіть у сусідніх садах.

Але гора пам’ятає.

Чорне море не любить, коли люди забувають, хто тут господар.

Одного разу воно нагадало.

891 рік.

Невелике грецьке судно йшло поблизу Фіолента.

Море спочатку було спокійним.

А потім змінилося.

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.

Яни Капу (до 2016 року — Красноперекопськ) — місто в Автономній Республіці Крим, Україна, розташоване на півдні Перекопського перешийка, поблизу озера Старого та Північнокримського каналу. Місто є одним із наймолодших у Криму й сформувалося як великий центр хімічної промисловості. З 2014 року перебуває під тимчасовою окупацією Російської Федерації. Відповідно до українського законодавства, офіційною назвою міста є Яни Капу (кримськотатарською — Yañı Qapu, «Нові ворота»).

Мис Чауда розташований на південному краю Керченського півострова, у східній частині Феодосійської затоки. Він є географічно важливим об’єктом на південь від міста Феодосія, приблизно за 36 км на південний схід від цього міста, та за 62 км на південний захід від Керчі.

Бескиди сиві, червонії скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари стінами.

Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.
Коли зненацька чую: “Ось Байдари!”

Водоспад Арпат, точніше – група, чи каскад невеликих водоспадів (крим. Arpat, Арпат) – знаходиться у верхів’ях однойменної річки, лівої притоки річки Ускут, на південно-східному березі Криму, на території Алуштинської міськради.

Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край.