За часів еллінів Балаклавська гавань була добре знана мореплавцям. Її описували географи, її наносили на карти, про неї складали оповіді, що перепліталися з легендами. Дехто навіть убачав у цих берегах відлуння давнього епосу, припускаючи, що саме тут міг пролягати шлях Одіссея повз країну войовничих лестригонів. Чи була в тому правда, чи лише сила людської уяви, нині сказати важко. Але самі кручі, що нависають над морем, і нині нагадують декорації до прадавньої легенди, у якій боги ще не полишили землю.

Балаклава — одне з найдавніших міст Криму та історична місцевість на південно-західному узбережжі Кримського півострова, розташована на березі унікальної Балаклавської бухти. Сьогодні Балаклава адміністративно входить до складу міста Севастополя, що, як і весь Крим, є міжнародно визнаною територією України, яка з 2014 року перебуває під тимчасовою російською окупацією.

Над південними берегами Кримської землі, там, де сині води Понту Евксинського врізаються в кам’яні надра гір, лежить Балаклава — пристань, що пережила царства й народи, війни й мирні літа, славу переможців і скорботу переможених. Немов сама природа захотіла приховати її від людського ока, вона сховала бухту між стрімкими урвищами, залишивши лише вузький прохід, крізь який море, мов тихий гість, входить до кам’яної оселі.

Мис Капчик розташований між горами Коба-Кая (відомою також як Орел) і Караул-оба, а також розділяє Синю та Блакитну бухти, поблизу селища Новий Світ. Унікальною рисою цього мису є куполоподібний кінцевий стрімчак, що нагадує шишку, який додає ландшафту особливого характеру.

Царський курган — поховальна споруда IV століття до нашої ери, пам’ятка давньогрецької архітектури у Північному Причорномор’ї. Розташований за 4 кілометри на північний схід від Керчі.

Сімферо́польський райо́н (крим. Aqmescit rayonı) — колишній район у центральній частині Криму, який зараз є частиною нового Сімферопольського району. Адміністративним центром цього району є місто Сімферополь. За даними на 1 серпня 2012 року, населення району становило 157 843 особи.

У самому серці гірського Криму існує світ, який майже неможливо уявити. Цілі міста були висічені просто у скелях: житлові квартали, храми, оборонні споруди, винні льохи, підземні ходи та тисячі печер.

Скельська сталактитова печера — розташована в серці Криму, на південному схилі Байдарської долини, поруч із селищем Родниківське. Печера була створена мільйони років тому, коли підземні води поступово працювали з вапняковими породами, формуючи це неперевершене підземне чудо природи.

Камиш-Бурунська ТЕЦ — одна з ключових енергетичних споруд Керчі, що протягом десятиліть забезпечувала місто тепловою енергією та виконувала функцію резервного джерела електропостачання. Розташована в промисловому районі Камиш-Бурун, станція є важливою частиною історії розвитку міської інфраструктури та енергетики східного Криму.

Ми звикли чути про Крим одне й те саме: море, пляжі, виноградники, курорт. А тепер забудьте все це на годину. Бо під цією землею лежить щось, від чого волосся дибки ставало.

Це історія про похід на Кафу — місто, яке в народній пам’яті стало символом неволі, розлуки й людського болю. Для одних Кафа була багатим чорноморським портом. Для інших — місцем, де закінчувалося вільне життя. Козаки йшли морем не лише за славою чи здобиччю. Часто за цими походами стояла інша, глибша мета — дістатися до місць, де тримали невільників, і подарувати людям шанс повернутися додому.

Говоримо з нею про історію кримськотатарської мови та її сучасний стан. Як на мову вплинула русифікація, депортація кримських татар 1944 року та окупація Криму 2014-го. Про три діалекти і різницю між ними, а також кому цікаве вивчення кримськотатарської. Ви почуєте, як звучить кримськотатарська, та краще зрозумієте, чому цю мову так важливо берегти і розвивати в Україні.

Щоранку місто поверталося. Воно знову називало себе, розкладало пам’ять по кишенях і виходило дивитися на протоку. Бо Керч знала: навіть якщо світ розсипається, між двома морями завжди лишається місце для міста, яке пам’ятає, як чекати.

Коли місто втомлювалося, воно скидало з себе імена. Тоді вулиці ходили без табличок, а люди зверталися одне до одного поглядом. У такі ночі море підходило ближче, ніж зазвичай, і здавалося, що Керч ось-ось відпливе, залишивши на березі лише сходи, які ні до чого не ведуть.

Кораблі в Керчі ніколи не приходили порожніми, навіть якщо їхні трюми були чисті. Вони привозили звички: мовчати за вечерею, дивитися на море замість годинника, залишати світло для тих, хто може не повернутися. Деякі кораблі приносили страх, загорнутий у формальні слова, і місто довго не могло його розпакувати, тримаючи під ліжком, мов небезпечний подарунок.

У Керчі існувала бібліотека, де не було жодної книги. Замість них там зберігалися голоси. Вони жили в мушлях, пляшках і старих радіоприймачах. Якщо прикласти вухо до правильної полиці, можна було почути, як жінка читає лист, якого так і не надіслала, або як юнак репетирує прощання, не знаючи, що воно стане остаточним. Бібліотекарка казала, що найнебезпечніші голоси — ті, які звучать надто спокійно.

У Керчі сни ніколи не були приватною справою. Вони виходили з домівок разом із людьми й плуталися на зупинках громадського транспорту. Один чоловік роками бачив уві сні маяк, який світив не кораблям, а рибам, і ті збиралися навколо нього, мов прочани. Коли маяк зруйнували, риба ще довго припливала до порожнього місця, чекаючи світла, яке не знало про власну смерть.

Керч — це місто, що не забуває, хто воно є, навіть коли світ намагається переконати його в іншому. Воно стоїть між морями, як слово між двома мовчаннями, і знає: все минає, окрім пам’яті та солі. А сіль, як відомо, зберігає навіть те, що болить.

У дні, коли спека ставала такою густою, що її можна було різати ножем, місто втрачало вагу. Коти левітували над сходами, риба в кошиках дихала повітрям, а люди говорили повільно, ніби кожне слово коштувало їм ковтка води. Тоді траплялися дива: годинники зупинялися з поваги до тиші, а діти знаходили на березі монети, які ще не вирішили, з якої вони епохи.

Місто жило так, ніби мало запасні серця. Коли одне втомлювалося від чекання, починало битися інше — вперте, солоне, з запахом водоростей. Тут уміли чекати: на дощ, що приходив без попередження; на листи, які запізнювалися на роки; на справедливість, що, як відомо, любить довгі дороги. Керч чекала, не зводячи очей з горизонту, де кораблі з’являлися раптово, мов спогади.

У Керчі історія не лежить у музеях — вона ходить босоніж вулицями. Античні камені тут ростуть із землі, як зуби пам’яті, і якщо притулити до них вухо, можна почути дзенькіт амфор і сміх торговців, що сперечалися про ціну на вітер. Море приносить уламки не лише кораблів, а й розмов: інколи хвиля викидає на берег слово, сказане дві тисячі років тому, і воно ще тепле.

Кажуть, у Керчі будинки пам’ятають імена своїх перших мешканців. Стіни шепочуть їх уночі, коли вітер з протоки заплутується в проводах, як заблукалий лист. У дворі, де колись стояла інжирова тінь, старі жінки сушили білизну й новини: одна розповідала про сон, у якому гора Мітрідат спустилася сходами до ринку й купила рибу без торгу; інша клялася, що бачила тінь царя, який шукав свою корону серед апельсинів.

Керч завжди прокидалася раніше за сонце. Місто вставало з ліжка морів, як старий моряк, що пам’ятає більше штормів, ніж років, і повільно вдихало солоний подих двох вод — Чорного й Азовського. Тут повітря мало смак іржі та гранатів, а час ходив колами, немов кіт, що не може знайти зручного місця на підвіконні історії.

Генуезька фортеця в Феодосії є важливим історико-архітектурним пам’ятником, що зберігає сліди середньовічної архітектури та оборонної споруди. Побудована в 14 столітті, вона стала важливим елементом оборонної системи генуезьких колоній на південному узбережжі Криму.

Хрестова гора, вона ж – Христова гора, Ур’янда та Ургенда-Ісар — гора на Південному березі Криму, в Ореанді, відторженець Головного пасма Кримських гір.

Висота над рівнем моря — 204 м.

Хрестова гора, вона ж – Христова гора, Ур’янда та Ургенда-Ісар — гора на Південному березі Криму, в Ореанді, відторженець Головного пасма Кримських гір.

Висота над рівнем моря — 204 м.

Хрестова гора, вона ж – Христова гора, Ур’янда та Ургенда-Ісар — гора на Південному березі Криму, в Ореанді, відторженець Головного пасма Кримських гір.

Висота над рівнем моря — 204 м.