Море пам’ятає.

Пам’ятає тих, хто приходив до нього з відкритим серцем.

І тих, хто приходив із нагайкою.

Кара-Даг стояв над морем, як останній уламок світу, якого вже ніхто не пам’ятав.

Його чорні скелі здіймалися з води, наче кістки якогось велетенського звіра, похованого під землею. Вдень гора мовчала. Вночі — дихала.

Іноді з її надр долинав глухий гуркіт.

Гори мовчали.

Вони завжди мовчать, коли люди бояться.

Високо над Коккозькою долиною здіймалися кам’яні крила Седам-Каї — Орлиного зльоту. Поруч, відколовшись від хребта, лежала Сююрю-Кая. Здавалося, ніби велетенський орел щойно торкнувся землі одним крилом і ось-ось знову злетить.

Внизу було життя.

Південний берег Криму колись був іншим.

Не було міст.

Не було доріг.

Не було виноградників, садів і будинків, що чіпляються за гори, наче птахи за скелі.

Були тільки ліс, море і люди.

Двадцять років вони не бачили дому.

Двадцять років — це багато.

За двадцять років дитина стає дорослою.

Жінка перестає чекати.

Старі помирають.

А чоловіки, які пішли на війну, можуть стати легендою.

Аю-Даг лежить над морем, наче величезний звір, що припав до води.

Він не спить.

Він чекає.

Степ хотів пити.

Він не просив дощу. Не просив милості.

Він просто тріскався.

Деліклі-Кая мовчала.

Три сірі скелі стояли над Козською долиною, наче три старі жінки, які давно знають правду, але не хочуть її говорити.

Середня мала дірку.

Наскрізну.

Крізь неї проходив вітер, а разом із ним — голоси тих, кого давно не було.

Сімеїз мовчав.

Море билося об чорні скелі, розсипалося білою піною і знову відступало. Ніби хтось невидимий дихав під водою.

Попереду стояла Дива.

Чатир-Даг мовчав.

Він стояв над Кримом, плаский, важкий, нерухомий — наче велетенський стіл, накритий каменем і туманом.

Але під його землею було золото.

Не те золото, яким прикрашають корони.

І не те, заради якого будують палаци.

Золото, з якого роблять війни.

Чорне море не завжди було гостинним.

Колись його називали Понтом Аксинським.

Негостинним морем.

І, мабуть, воно саме знало, чому.

Курбан-Кая стояла над долиною.

Вона не дивилася на село. Вона відвернулася від нього — до лісу, до старих стежок, до тиші, в якій дерева пам’ятають більше за людей.

На сході сонця на її сірому боці з’являлася людина.

Величезна.

Фонтан пам’ятає.

Люди — ні.

Люди будують будинки, міняють імена, переписують історію, називають вулиці на честь тих, хто вже давно нічого не може їм відповісти.

А вода пам’ятає.

Вона стоїть над дорогою.

Не сидить. Не лежить. Саме стоїть — важка, сіра, мовчазна, з кам’яним чепцем на голові й поглядом, якого ніхто не витримає.

Люди їдуть повз неї й хрестяться.

Бо в Криму каміння іноді пам’ятає більше, ніж люди.

Кримський степ горів.

Не вогнем.

Сонцем.

Воно висіло над землею, як розпечений щит, і випивало з трави останню краплю води.

Якось мисливець давнього народу приніс додому дитинча лева і сказав дружині, що це собака. Але дружина запідозрила, що з цією собакою щось негаразд, і була насторожі. Коли левеня виросло, воно убило мисливця, проте його сім’я врятувалася завдяки дружині.

Крим іноді зберігає таємниці не в палацах.

Не в могилах царів. Не в книгах, написаних золотими чорнилами.

А в темряві.

На Аю-Дазі колись стояв замок.

Високий.

Міцний.

Такий, що його було видно здалеку — над лісом, над морем, над усіма дорогами.

Каміння.

Скільки його в Криму.

Каміння на вершинах.

Каміння в ущелинах.

Каміння під ногами.

Каміння, з якого люди будували фортеці, ховалися від ворогів і думали, що якщо стіна достатньо висока — то серце теж можна сховати за нею.

Їх було троє.

Павло.

Спиридон.

Василеве.

Троє старих ченців, майже сліпих.

Настільки старих, що, якби не молитви, вони могли б забути навіть власні імена.

Але пам’ятали.

У Коктебельській затоці є корабель.

Він не пливе.

Не повертається в гавань.

Не ловить вітрилами вітер.

Він лежить під водою.

Сотні років.

Тисячі.

Ай-Петрі стояла над Кримом.

Мовчала.

1233 метри каменю, вітру і часу.

Її зубчаста вершина скидалася на руїни замку, який побудували не люди, а сама вічність. Замку без дверей. Без господаря. Без можливості втекти.

А десь унизу текла вода.

Хаста-Баш.

Демерджі не мовчить.

Вона змінює колір разом із днем.

Вранці її схили холодні й сиві. Опівдні камінь світиться сонцем. Увечері гора темнішає, а кам’яні постаті на її схилах стають схожими на людей, які застигли посеред руху.

Чалківські гори пам’ятають багато.

Пам’ятають весілля.

Пам’ятають кров.

Пам’ятають молитви.

Але найкраще вони пам’ятають людську підозру.

Чалківські гори пам’ятають багато.

Пам’ятають весілля.

Пам’ятають кров.

Пам’ятають молитви.

Але найкраще вони пам’ятають людську підозру.

Ечкідаг стояв над долиною, наче застиглий звір.

Три вершини дивилися одна на одну через кам’яні провалля, а між ними чорніла щілина, яку татари називали Хулах-Ієрни — Вухом землі.

Казали, що вона не має дна.

Гора Опук не завжди була горою.

Колись тут жили люди, які не знали, навіщо сильному пригнічувати слабкого.

Вони не будували тюрем. Не ставили статуй самим собі. Не змушували сусіда ставати навколішки.

А потім море принесло двох жінок.