Люцимер не спить.

Вдень воно відбиває сонце.

Вночі — поглинає його.

Так кажуть.

Світязь мовчав.

Тільки вода ворушилася під вітром, і в її темній поверхні тремтіли зорі.

Кажуть, у ті часи земля була ще молодою. Ліси стояли там, де тепер дороги. Річки знали своїх богів. А озера могли зберігати те, що людина давно забула.

The castle does not like being searched for.

Especially by those who are looking for gold.

On a high hill, above a land that remembers more deaths than names, stand the ruins of Hubkiv Castle.

Замок не любить, коли його шукають.

Особливо ті, хто шукає золото.

На високій горі, над землею, яка пам’ятає більше смертей, ніж імен, стоять руїни Губківського замку.

На Дзвонецькій горі, де віки і природа зберегли свою непорушну тишу, лежить могила, про яку ходять численні легенди. Вона здається зовсім простою на перший погляд, але її міць і таємничість приховують багато. Серед її каменів стоїть великий хрест, який, похилившись під важким тягарем часу, мовчки свідчить про ту страшну подію, що сталася на цих землях багато століть тому.

The castle has roads that no map knows about.

Some lead to the gates.

Others — to death.

And some lead underground.

Замок має дороги, про які не знають карти.

Одні ведуть до воріт.

Інші — до смерті.

А є такі, що ведуть під землю.

На висотах Соколиних гір, що вартують над старими руїнами Губківського замку, де камінь дихає минулим, а вітер шепоче імена давно спочилих героїв, живе переказ, якому не один вік. Серед глухих урвищ і мовчазних дерев, де зникає межа між явним і прихованим, мовиться про скарб, що не має ціни, бо не золотою вагою міряється його вартість, а духом і честю — про булаву самого Богдана Хмельницького.

Ірдинське болото має багату історію та багато легенд, які часто переплітаються з реальними подіями.

Кажуть, що на Білосарайській косі не всі вогні запалюють живі. Старі моряки попереджали: якщо вночі туман стає густим, мов мокра вата, а хвилі раптом затихають — краще не дивитися довго на світло маяка.

Поблизу замку є озеро, яке ніколи не замерзає, навіть коли мороз тріщить у кістках і небо розпадається на крижаний пил. Кажуть, що це не просто вода, а пам’ять, яка тримає у собі дотики рук і сердець давно минулих лицарів, чия відвага й честь переплелися із землею й каменем замку.

Кажуть, що головні ворота замку пам’ятають усе, що відбулося на цьому місці: крики, шепіт, сміх і, найстрашніше, кров, пролиту серед рідних. Каміння, з якого вони були збудовані, наче ввібрало кожну краплину, кожен подих зради, і тепер ворота «говорять» мовою, зрозумілою лише тим, хто слухає.

В одному із замків, де час сповільнювався, а камені пам’ятали кроки давно минулих поколінь, жила донька господаря, закохана так, що її серце б’ялось крізь стіни. Її коханий пішов на війну і не повернувся, а вона кожного дня підіймалася на вежу, вдивляючись у далечінь, де небеса і земля зливалися в один туманний колір, сподіваючись побачити його силует на горизонті.

У ті дні, коли замок тримався на краю світу й часу, серед його кам’яних стін жив монах із очима, що бачили більше, ніж дозволялося смертним. Кажуть, він відчував у собі і віру, і темряву водночас, і саме це привело його до зради. Під час турецької облоги XVII століття він показав ворогам таємний прохід, який ніби самі тіні оберігали від чужих очей.

Кажуть, що у старому замку, де стіни пам’ятали кроки королів і шепіт загиблих, жила дівчина-служниця з очима кольору дощу після бурі. Вона закохалася в чужинця, воїна з чужих земель, який прийшов із війною на плечах і з обіцянками, що пахли свіжим полином і попелом. І саме ця любов, така ніжна і сліпуча, як світло, що пробивається крізь тріщини у кам’яних стінах, привела її до зради: вона показала йому таємний хід, відчинила ворота, і замок, який століттями стояв неприступно, впав перед ворогом.

Збірка атмосферних легенд про Губківський замок і його околиці — зловісні історії, перекази про скарби, містичні ходи, князів, гетьманів і навіть природу, що дихає давниною.

Мокре — село в Україні, розташоване у Дубечненській сільській громаді Ковельського району Волинської області. Згідно з переписом населення України 2001 року, в селі мешкало 785 осіб. Село розташоване на лівому березі річки Лютки, правої притоки Прип’яті.

У серці Полісся, на Дзвонецькій горі, що була свідком незліченних віків, спочиває безліч таємниць, одна з яких здобула світову славу завдяки своєму чудовому, незвичайному квітучому царству. У 1795 році, коли природа ще не знала втоми від людських рук, і коли художник із далекого Ірландії, Діонізій МакКлер, обрав ці землі своїм місцем творчості, він став свідком надзвичайного відкриття.

У глибині лісів, де дерева мовчать, а болота зітхають вічним сумом, лежить земля, що пам’ятає зраду, страждання і кару, якої не уникнути ні в житті, ні після смерті. Урочище, відоме нині як Татарський Груд, не дарма носить це похмуре ім’я — бо його витоки сягають у ті далекі й тривожні часи, коли клинки стискали руки воїнів, а молитви ховалися за звуком меча.

У одному з численних князівств, на річкових берегах, де ще пам’ятають звитяги відважних лицарів, жила князівська дочка, що славилася своєю незрівнянною красою.

Відкрийте для себе унікальність української легенди про Місяць. Розгляньте кожен аспект цієї загадкової історії, де відлуння та таємниці ночі розкривають свої обличчя. Ми зануримося у світ українських міфів та переконаємося, що кожен промінь Місячного світла приховує свою власну історію.

На одвічне питання, що краще передає образ – фото чи відео, є проста відповідь: то залежить.
Фото фіксує миттєвість і далі вже справа вашої уяви, як можуть розвиватися події.
Відео ж фіксує вже сам розвиток подій.