Колись у місцевості, де земля була сухою, а небо мовчазним, жив дід, що садив невидиме. Він виходив на поле щоранку, кликав онуків, і вказував на порожнє місце:
— Тут є зерно.

У часи, коли не було ще годин, лише дихання великого буття, існували два потоки: Світло і Темрява. Вони не були ворогами, не були й друзями — вони були потрібні одне одному, хоча ніколи не зустрічались.

У світі, що складався з безлічі островів, стояли два міста. Перше — збудоване з червоного каменю, з прямими вулицями й круглими площами. Друге — виткане з блискучого металу, зигзагами і спіралями, де все виглядало інакше, незнайомо, чужо.

У долині, де не було нічого, крім туману й вітру, одне озеро лежало, мов дзеркало світу. Не було там риб, не було берега — тільки вода, гладенька як подих.

У давній країні, розділеній горами, жили два народи. Один називав себе Синами Полум’я, інший — Дітьми Світла. Кожен з них вважав, що саме його вогонь — справжній. Сини Полум’я танцювали біля червоного жару, називали його батьком сили й очищення. Діти Світла розпалювали білий вогонь, що не обпікав, і співали йому як джерелу істини.

У давній долині, де зірки здавались ближчими за вершини гір, жив учень. Його вчитель мовив одного разу:
— Якщо хочеш пізнати істину, іди туди, де все стає майже, але не зовсім.

Колись у світі, де все ще не мало назв, жив старий Хранитель, який не пам’ятав облич, але пам’ятав рух. Він не бачив подій, але відчував, як змінювалась траєкторія.

У долині між двома горами жив Дивний Камінь. Він був гладкий і темний, мов ніч перед новим світанком, і мав одну рису: кожен, хто торкався його, змінювався.

У світанкові часи, коли світ тільки прокидався з Небуття, усе було: і вогонь, і вода, і глина, і дим — але все було впереміш. Ріки текли в небо, зорі падали в ґрунт, дерева виростали з пташиних яєць, а думки були голосніші за грім.

У долині між горами жили двоє братів. Один був пастухом, інший — каменярем. Вони любили одне одного, але постійно сварились: хто працює більше, чия справа важливіша, чий біль більший.

Колись був Тіньовий Світ — плоский, як подих на воді. У ньому все рухалось лише вліво і вправо, вперед і назад. І жителі того світу вважали, що все зрозуміле вже відоме, а те, що незрозуміле — просто ще не перевірене.

Було одне Поле. Воно знало себе зеленим, родючим, повним тиші й постійного шепоту трав. Всі його мешканці — жуки, вітер, сонце, насіння — жили, не змінюючи одне одного, як давній хоровод.

У прадавні часи, коли світ ще не мав імен, була лише Ріка — текуча, неозора, безмежна. Вона співала собі пісню без берегів і торкалася усього, що не встигало втекти.

У старому місті, де вулиці плелися мов павутина думок, жили двоє майстрів. Один творив із каменю, інший — із світла. Кожен вважав свою справу завершеною: камінь тримав форму, світло пульсувало свободою.

Деякі математичні чилові архетипи.

У центрі селища стояла вежа з дванадцятьма сходами. Кожна вела до зали, де зберігали знання — про вогонь, воду, музику, зцілення, любов, смерть… Дванадцять зал — дванадцять шляхів для життя.

У давньому світі, де час ще не мав годинника, а ритми світанків і припливів диктували музику життя, жив сліпий старець. Він не бачив зірок, але знав їх на дотик душі. Щоночі він розповідав дітям про танок дванадцяти — дванадцять фаз, дванадцять співаків, дванадцять поворотів.

У місті чисел, де все було впорядковано — дев’ять вулиць, десять воріт, кола ліній і площ, — жила дівчинка, яка мріяла не рахувати, а переступати. Вона питала: «А що — після десяти?» І всі відповідали: «Знову один і нуль. Це просто нове коло. Відлік, що починається спочатку». Але її серце не вміщалося у відлік.

У центрі саду, що не мав кінців, рісло Дерево Чисел. Кожна гілка його знала свою форму, кожен листок — свою послідовність, кожен плід — свою межу. Дев’ять плодів дозрівали щораз, як завершувалося коло. Але одного разу на найвищій гілці розквітло щось інакше — не плід, а квітка.

У долині, де сонце завжди сходило однаково, а річка завжди повертала у тому ж вигині, жив Старий Майстер. Його не питали про майбутнє — бо всі вважали, що вже знають, яким воно буде: таким самим, як учора.

Коли світ мав Шість граней, усе стало ясним. Простори були вміщені, форми — упорядковані. Життя текло в осердді знайомого. Але вночі, серед упорядкованих клітинок, хтось піднімав очі до неба — і бачив Щось.

Одного разу П’ять доріс до краю себе. Його рух, неспокій, жест — дійшли до межі, за якою був простір. Але простір не з’являється просто так — його треба вмістити.

У часи, коли світ було впорядковано чотирма напрямами й тримано на чотирьох опорах, усе текло як слід. Пори року чергувались, сонце вставало з тієї ж сторони, і навіть сни людей мали чотири фази.

Колись давно, коли ще не було сторін світу, і не було навіть неба — була лише пульсуюча присутність. Вона коливалась, змінювалася, але ніколи не мала форми. Це була ріка без берегів.

Фізичні закони – звички Всесвіту.

Фізичні закони можна розглядати як архетипи — не у міфологічному, а у онтологічному сенсі: як фундаментальні, універсальні, невидимі, але визначальні структури, що задають форму буття.

І можливо, коли ми говоримо “архетипи”, “закони”, “патерни” — ми просто торкаємося різних граней єдиного глибинного коду.

У першому світі було лише Одне. Воно текло безмежним світлом, не маючи меж, не знаючи себе. Воно не мало форми, бо не було нічого, з чим порівнятись. Воно не мало тіні, бо не було зовнішнього світла. Воно не мало голосу, бо не було вуха.

У прадавньому просторі, де ще не було ані чисел, ані форм, існувала лише одна Іскра. Вона не мала ні початку, ні меж, але вміщувала в собі все. Вона не світила — вона була світлом. Вона не рухалась — бо не було куди. Вона не розмовляла — бо ще не з’явився слухач.